Слід викорчувати корінь лиха, — Аркадій Корнацький
Аркадій Корнацький народився і виріс у селі на Миколаївщині. З 1972-го по 2005 роки строкова служба в армії, навчання в університеті, праця за юридичним фахом проходили в Росії.
Аркадій Корнацький народився і виріс у селі на Миколаївщині. З 1972-го по 2005 роки строкова служба в армії, навчання в університеті, праця за юридичним фахом проходили в Росії.
Майдан-2004 й великі надії на оновлення Української держави покликали повернутися. Пропонуємо нашим читачам інтерв’ю народного депутата Аркадія Корнацького, ініціатора Руху вільних селян, з нагоди ХІ форуму СКУ.
– Пане Аркадію! Після 33-річного проживання за кордоном Ви чотирнадцятий рік як в Україні. Які ваші враження після повернення?
– Коли жив за межами України, кілька раз на рік відвідував рідне село, батьків, родичів, підтримував зв’язки з друзями, слідкував за політичними подіями і законодавством.
Одне слово, від України не відривався. Звісно, мав нагоду порівнювати ситуацію в Росії та в Україні.
Як і всіх підприємців, а я почав підприємництво 1989 року, мене цікавили питання бізнес-клімату, ступеню бюрократії, корупції, злочинності та правосуддя.
Попри те, що з 2000-го року я, мої батьки і наше сімейне аграрне підприємство за особистою вказівкою президента Кучми були кинуті в жорна державного свавілля, ситуація в Україні з-за кордону видавалася кращою, ніж у Росії. Особливо після Помаранчевої революції. Не було сумніву, що почнеться зовсім інше, омріяне життя. Без сволоти в органах влади і всіх тих проблем, які вона створює, з вільною творчою працею і побудовою держави для людей.
Але світлі уяви і райдужні надії розчинилися швидко. Розбилися об сувору дійсність. Стало ясно, що сприйняття ззовні і життя всередині, як воно є, – то абсолютно різні речі.
– Які?
– Власне, це і є те, до чого веду: на відстані важко сформувати достовірну уяву про ситуацію в країні. А з урахуванням усієї тієї брехні, яка про неї масово поширюється, практично неможливо.
Цей висновок, на жаль, знаходить підтвердження стосовно багатьох створених за кордоном українських громадських організацій. Бачу це із соціологічних досліджень, соцмереж, з характеру взаємин очільників зарубіжних українців з українською владою.
Вибачте, багато хто не розуміє, що саме направду коїться в Україні. Особливо ті, хто сприймає за правду оповідки українських можновладців і багатьох засобів інформації про так звані українські реформи.
І ці помилкові думки треба міняти, бо без зарубіжних українців врятувати Україну буде набагато важче.
Конституційні вузли
– У чому, на вашу думку, причини такого стану?
– Якщо ми справді хочемо розібратись у сьогоднішніх українських проблемах, то перш за все маємо відкинути ідеологеми і визнати, що Українській державі не 27 років, а всі сто, якщо взяти часи УНР.
Наразі це важливо винятково з юридичної точки зору. Україна, яку ми називаємо незалежною, появилася не на пустому місці. Чинна нині Конституція України 1996 року є в історії Української державності шостою Конституцією. А 16 липня 1990 року конституційною більшістю Верховної Ради була ухвалена Декларація про державний суверенітет Української ССР.
Приділимо цьому документу окрему увагу, й далі буде зрозуміло, чому.
Цей видатний акт установчої сили має набагато більш важливе правове значення, ніж просто Конституція. Я назвав би його Конституційним актом мирної революції або Конституцією перехідного періоду.
Бо Декларація відіграла роль комунікатора двох епох і двох ідеологічно різних систем, трансформатора тоталітарної комуністичної держави УРСР у потенційно демократичну Україну.
У державу, яка мала стати демократичною (тобто народною) республікою. Декларація про державний суверенітет створила для цього всі необхідні правові передумови: проголосила Незалежність Української держави, її правовий і демократичний характер, встановила верховенство Конституції й законів України на всій її території, чим де-юре припинила підлеглість України Радянському Союзу, впровадила народну власність на землю, всі інші природні ресурси й економічні активи, чим скасувала тоталітарне право державної або так званої соціалістичної власності.
А з чого почалися проблеми незалежної України? Безумовно, з людей. З тих, хто на початку 90-х опинився на верхівці влади. Ми в один мах записали їх усіх до демократів, нових і чесних правителів, які тільки й робитимуть, що дбатимуть про народне благо.
А вони виявилися злодіями. Крапка. І не треба жодних епітетів. За змістом це слово є достатнім для пояснення того, що вони почали творити, натворили і продовжують творити.
Вони створили потрібну не для українського народу, як то мало бути, а для них самих політично-правову систему. У цьому корінь лиха. І в основі цієї системи – Конституція.
Конституція-1996 є дуже недосконалим правовим актом, вона має десятки норм, які відсилають до інших актів, а це дає злодіям можливість ухвалювати антиконституційне по суті законодавство, використовувати його задля свого збагачення і… не боятися наслідків.
Тому що є стаття 152, частина друга якої передбачає втрату чинності антиконституційними законами лише з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їхню неконституційність. А мало би бути з дня оприлюднення антиконституційного закону! Це відповідало би канонам права.
Таким чином Конституція України сама благословляє на життя й чинність неконституційні закони, в тому числі в безлічі випадків – явно неконституційні. Можу сказати, що з тисяч українських законів лише лічені одиниці можуть вважатися такими, що не протирічать Конституції України. А серед законів, ухвалених 2014–2018 років, нема жодного, який не був би антиконституційним!
Та головне в Конституції навіть не юридична недосконалість – при всій надзвичайній важливості цього аспекту, а принциповий відхід від основоположних засад Декларації про державний суверенітет. З далекосяжними наслідками.
Інший бік децентралізації
– Ви можете навести приклади?
– Перший. Різко централізовано, іншими словами – де-демократизовано, систему органів влади. В одній державі не можуть паралельно існувати дві влади, але наша Конституція щось подібне впровадила. З єдиної й цілісної системи державної влади, до якої входили ради всіх рівнів – від Верховної Ради до сільради включно, – викинуто найбільш масові й наближені до людей органи влади – сільські, селищні, міські ради.
Їхню справжню, юридично достовірну назву «місцеві органи державної влади» замінили побутовим терміном «органи місцевого самоврядування». Публічну владу розділили на власне державну владу і на щось середнє між квазі-владою і однією з форм самоорганізації населення – місцеве самоврядування. Чим зробили перший крок до знищення в Україні народовладдя як такого, перетворення його на декларацію.
Бо коли статус місцевих органів влади як органів державної влади закріплено Конституцією, їх у просторікуванні й публіцистиці можна називати якими завгодно епітетами – органами місцевого самоврядування, органами прямого народовладдя та хоч і місцевими парламентами, конгресами чи сенатами. Їхній статус органів державної влади від цього не постраждає.
Але, якщо Конституція встановлює, що в державі визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7), що місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення (частина перша статті 140) і водночас – що народ здійснює владу через органи державної влади і органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5), тоді виникає питання щодо правового статусу «органів місцевого самоврядування».
Що це таке? Вони є органами державної влади чи ні? Якщо ні, то яку владу здійснює народ через них?
Якщо так, то виходить, що в Україні, по-перше, існує дві паралельних системи органів державної влади. Хіба може бути в державі ще якась влада, крім державної? Виникає логічне питання: чому «органи місцевого самоврядування» прямо не називаються органами державної влади і чому вони позбавлені повноважень, притаманних органам державної влади для вирішення питань місцевого значення?
Ті, хто прописував у Конституції-1996 розподіл публічної влади на власне державну владу і незрозуміле «місцеве самоврядування», заклали основу для знищення народовладдя.
Повноваження місцевих рад стали різко скорочуватися, і пішла вгору концентрація влади в руках президента, його адміністрації, прем’єр-міністра, територіальних органів виконавчої влади, районних і обласних державних адміністрацій – спадкоємців райкомів і обкомів КПСС.
– Так, але ж вибори проходять регулярно, народ може скинути чиновників у демократичний спосіб.
– Це тільки так здається, насправді ж узурпація влади дає можливість перетворити демократію на суто декларативну. Що і сталося.
Демократія – це пряма участь громадян у владі, в тому числі шляхом участі у представницьких органах влади. Щонайперше місцевих, найбільш масових. Чим більше представницьких органів і громадян, обраних до них, то демократичнішою є влада і держава. І навпаки.
Тим часом найбільш масові з органів народовладдя, сільські ради, просто-таки ліквідуються. Йде примусова “колективізація” громад.
Влада чинить це під гаслом «добровільного об’єднання територіальних громад» і «децентралізації».
– Чому ви так не вірите владі?
– Тому що вона бреше. Добровільності й близько нема, бо 2015 року умисно «в законний спосіб» унеможливлено реалізацію конституційного права громадян на місцевий референдум.
Децентралізація, згідно з демагогією «реформаторів», це ліквідація декількох (інколи кількох десятків) сільських громад і сільських рад та створення замість них, часто-густо за десятки кілометрів від місця проживання, нових «органів місцевого самоврядування» – рад «об’єднаних територіальних громад».
Тобто абсолютно очевидну централізацію влади, здійснювану явно антиконституційно, без проведення місцевих референдумів, з наміром створення не передбачених Конституцією України одиниць адміністративно-територіального устрою, під адміністративним тиском, шляхом обманів, залякування й підкупів, називають добровільним об’єднанням громад і децентралізацією!
Справжня децентралізація дуже потрібна, але така, на яку народ сподівався, коли слухав передвиборчі обіцянки політиків. Вона мала би полягати винятково у передачі всім існуючим на момент початку реформи сільським, селищним і міським радам усіх повноважень, потрібних їм для повноцінного існування громад – з податковими включно.
– Чому не передали, на вашу думку?
– Бо це був би прямий збиток узурпатором влади і корупціонерам: нема централізованих владних повноважень – нема і корупційних потоків і самої влади – бо їх без адмінресурсу ніхто ж не переобере!
Тому, насправді головною ціллю «об’єднання громад» є створення нових можливостей для фальсифікації результатів виборів. Що більшими будуть виборчі округи і що менше буде виборчих дільниць, то легше отримати потрібні результати за допомоги своїх людей у керівництві «ОТГ».
Наведу другий приклад конституційного відходу від Декларації про державний суверенітет. Усупереч імперативній нормі Декларації – щодо права власності українського народу на землю, надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території України, Конституція-1996 різко звузила коло ресурсів народної власності, не включила економічний і науково-технічний потенціал, а замість юридичного терміну «є власністю українського народу», який повністю унеможливлює інші види права власності на кожен із перелічених активів у цілому і на них усі разом, впровадила термін «є об’єктом права власності українського народу».
– До чого це призвело, що за цим стоїть?
– Це дає можливість маніпулювати правом народної власності. Її перетворили на фантом, а на панівні позиції знову вивели право державної власності. Начебто й не було Декларації про державний суверенітет, не проголошувалася народна власність і демократична Україна замість тоталітарної комуністичної держави.
Чиновникам і політикам, які призначають чиновників, у такий спосіб зручніше владарювати. Якщо власником національного багатства є не народ, а держава в особі органів державної влади, то господарем у країні є не народ, а чиновник і його шеф-політик. А народ є жебраком.
– Хто ж винний? І що робити?
– Це усе зробила так звана українська політична еліта. Всі ті люди, які 27 років при владі. Починаючи з тих, хто опинився на вершині на початку 90-х, і закінчуючи сьогоднішніми можновладцями. Це все одна команда, яка хоч і складається з різних кланів і декількох поколінь, є одностайною безвідносно до чиєїсь «опозиційності». Яскраве підтвердження – участь як привладних, так і «опозиційних» команд у проекті під назвою «об’єднання територіальних громад».
Вони всі разом діють на знищення соборності держави, на розподіл України на феодальні вотчини — щоби легше було грабувати народ. Це пряма загроза Українській державності як такій. Запобігти їй може тільки повна політична люстрація.
